Сьогодні він — відома в Україні людина, народний депутат, почесний президент ПрАТ «РОСАВА». До обрання в парламент — успішний керівник великого промислового підприємства, яке сам створив. А з чого все починалося, і чи таким вже легким був шлях нагору? Про це — наша сьогоднішня розмова з Русланом Петровичем Зозулею.

 

— Руслане Петровичу, скажіть, звідки Ви родом?

— Народився я і виріс на Вінниччині, у невеликому містечку Липовець. І, знаєте, де б  не бував, де б не жив, завжди з щемливою ностальгією згадую місця, де бігав у дитинстві. Там  живуть чудові люди, які навчили мене першій життєвій мудрості, — бути щирим та відкритим до людей, і вони тобі віддячать взаємністю.

— А хто Ваші батьки?

— Це звичайні люди, як говорили раніше, радянська інтелегенція. Батько працював учителем математики, мама  — медсестрою. Особливого достатку в нас  не було, тож я добре знаю, як живе проста українська родина.

— Навчання легко давалося?

— Легко, але, як кажуть, без труда нема плода. Я закінчив  школу із золотою медаллю, і в цій медалі — не тільки здібність до навчання, яка дісталася мені, мабуть, від батька, а й наполегливість на шляху до успіху.

— Які шкільні предмети були Вашими улюбленими?

— Математика, фізика і, звичайно ж, фізкультура.

— Перший запис у Вашій трудовій книжці – штурман Дунайського морського пароплавства. Але ж Вінниччина — далеченько від великих водойм. Чому вирішили стати моряком?

— Море мене вабило з дитинства. Ще коли був школярем, відвідував гурток авіа­ та судномоделювання у Будинку піонерів. Після школи вступив до Одеського вищого інженерного морського училища імені Ленінського Комсомолу  (зараз це Одеська національна морська академія). То були ще радянські часи, морський флот бурхливо розвивався, Радянський Союз входив до шістки наймогутніших морських держав світу. Чоловіки — мої ровесники або старші — пам’ятають, що бути військовим чи моряком тоді було почесно. І мене, амбіційного, сповненого патріотизму випускника­медаліста привабила романтика моря.

— Але згодом професію довелося змінити. Чому?

— То був початок 90­х років. Україна проголосила себе незалежною державою. Змінилася ідеологія, змінилися пріоритети. І я вирішив піти з пароплавства, зайнятися власною справою.

— Пам’ятаєте свої перші кроки у бізнесі?

— Так. Оскільки я знав англійську мову, почав з консультацій іноземних інвесторів.

— Як гадаєте, звідки у Вас хист до підприємництва?

— Знаєте, що головне у бізнесі? Порядність у стосунках з людьми, з якими маєш справу. В діловому житті, як і в особистому, важливі суто людські якості, а спеціальні знання — економічні, правові та ін. – то вже другорядне. З часом ти їх опануєш, але твій бізнес буде успішним лише тоді, коли ти дбаєш не лише про себе, а й про добробут людей, яким даєш роботу.

— До речі, ми знаємо, що Ви навіть одержали національну відзнаку за те, що забезпечили роботою тисячі людей.

— Так. Я створив успішне виробництво з випуску медпрепаратів на 20 тисяч робочих місць. За це  маю почесне звання «Ділова людина України» в рамках національної програми «Лідери  ХХІ сторіччя».

— Вже маючи за плечима великий досвід керівної роботи, Ви продовжували навчатись. Чому?

— Тому що знань ніколи не буває багато, я в цьому переконаний. Здобув ступінь магістра з ділового адміністрування в Міжнародному Інституті Менеджменту (м. Київ) та магістра в Національній академії державного управління при Президентові України.

— Руслане Петровичу, ось уже сьомий рік Ви — народний депутат України. Чому вирішили залишити власний бізнес і зайнятися справами державними?

— Тому що законодавча гілка влади потребує професійних менеджерів — не теоретиків, які навчилися маніпулювати словами й обіцяти нездійсненне, а практиків, котрі змогли чогось досягти у житті і знають ціну своїм словам та обіцянкам.

— Якими питаннями Ви зараз займаєтеся у Верховній Раді?

— Я — член бюджетного комітету, голова підкомітету з питань діяльності Лічильної комісії і контролю за виконанням бюджету,  секретар Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації.

— А до якої партійної фракції у ВР Ви зараз входите?

— До жодної! Я – безпартійний, тому що вважаю: сьогодні не в політичні ігри потрібно гратися, а закачувати рукави і працювати для свого народу: щоб діти одержували якісну освіту, їхні батьки мали роботу, пенсіонери одержували гідні пенсії. А для цього, потрібно, перш за все, підняти національну економіку. Мені сумно чути, як влада сьогодні запевняє, що в Україні все чудово. І це в той час, коли мільйони українських родин ледве зводять кінці з кінцями і вже стогнуть від так званої «стабілізації».

Єдине, що наша влада навчилася добре робити, – це маніпулювати цифрами й підтасовувати факти. Наведу один приклад. Уряд звітує, що сьогодні не існує проблеми з відшкодуванням податку на додану вартість вітчизняним підприємствам. Насправді ж одній тільки «Росаві» держава винна мільйони гривень невідшкодованого ПДВ. В чому хитрість? А в тому, що поверненню ці кошти підлягають лише після перевірки фінансових документів підприємства податковою службою. Та податківці не поспішають цього робити. Дійшло до того, що ми самі звертаємося в податкову, просимо: прийдіть, перевірте нас, а вони все одно не йдуть! Що ж, будемо виходити з відкритим зверненням до керівництва Білоцерківської ДПІ, аби нас нарешті почули. Бо це зароблені нами гроші, які мають піти на оплату праці наших працівників, на придбання сировини, сплату за енергоносії, зрештою — на відрахування податків в той же державний бюджет.

Ось вам і балачки про «захист вітчизняного товаровиробника». За що я шаную людей праці — за те, що вони мало говорять і багато роблять. Тому моя партія — «РОСАВА», яку я захищав і буду захищати на всіх рівнях.

— Ви вирішили йти на вибори як самовисуванець?

— Так, я самовисуванець, який не хоче бути залежним від якоїсь партії, від влади чи від капіталу. Знаю, що боротьба буде нелегкою, але я вірю в трудовий колектив «РОСАВИ», в жителів Білої Церкви, які здатні відрізнити зерно від полови.

— Руслане Петровичу, ще ми чули про Вас, як про палкого поборника здорового способу життя. Це справді так?

— Справді так, тому що здоров’я нації – це найбільша суспільна цінність. А здорова нація – це, перш за все, здорові діти і здорова молодь. Знаю, що новий «антитютюновий закон» сподобався не всім, причому найбільше обурилися навіть не затяті курці, а виробники і продавці цієї отрути. Спротив, особливо перервах, був дуже серйозний, та я не боюся заявити, що саме я розробив законопроект, на основі якого були прийняті зміни до Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення». Також я запропонував внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання питання поводження з собаками потенційно небезпечних порід, бо не хочу, щоб мої чи ваші діти постраждали від одного з цих псів. А такі випадки в Україні непоодинокі.

— Руслане Петровичу, оскільки мова зайшла про дітей, скажіть, Ви щасливий батько?

— Так! У нас з дружиною двоє чудових доньок­школярок, Анна і Валерія, яких дуже люблю і отримую величезне задоволення від спілкування з ними.  Я виховую їх, а вони мене! (сміється). А якщо серйозно, то прагнув змалку формувати у доньок правильне ставлення до життя. Зрозуміло, що для кожного батька його діти найкращі, але я справді горджуся своїми розумними і вихованими доньками, які жодного разу не підвели мене.

— А які свята відзначаєте у сімейному колі?

— Перш за все, це Різдво, Великдень. Але зізнаюся, що для мене, як для чоловіка, найважливішим і найголовнішим у році був і залишається День 23 лютого.

— Ваша улюблена страва?

— Картопля, смажена з салом. Смакота...

— Чи вмієте самі готувати?

— Звичайно. Раптом що, зможу нагодувати і себе, і всіх, хто поряд, голодними не залишу!

— Руслане Петровичу, мабуть, часу для дозвілля у Вас залишається обмаль. І все ж, можливо, є у Вас якісь захоплення?

— Риболовля, полювання. Взагалі люблю активні види відпочинку.

— А де любите відпочивати?

— Влітку — на морі. Моє улюблене місце — Затока, там справді відпочиваю душею.  

— Чи є у Вас заповітна мрія?

— Так, я хочу, щоб наші діти росли у нормальній країні, щоб у них було нормальне життя. Щоб вони могли гордо, на весь світ заявляти: «Ми – українці і щасливі з того!»

Спілкувалася Алла Животова