В Україні за склом живе влада. Придивіться – адже декілька тисяч чиновників та депутатів різного рівня, суддів, керівників силових структур фактично відділилися від мільйонів українців. Їх  приховує скло дорогих лімузинів (часто-густо броньованих), стіни розкішних квартир та заміських будинків, армія приватних охоронців та 300-тисячний склад Міністерства внутрішніх справ. Часом Україна нагадує ПАР, на стадіонах якої нещодавно проходив Чемпіонат світу з футболу. Там представники заможної білої меншості живуть у кварталах під суворою охороною в той час, як мільйони чорних тягнуть злиденне життя. ПАР, як і Україна, з 90-х років ХХ пройшла ряд серйозних перетворень, позбулася апартеїду, але не змогла подолати масштабні суспільні проблеми. Чому українська влада вважає, що вона користується імунітетом від народного гніву, коли в історії України вистачає епізодів боротьби за незалежність із зброєю в руках, а селянські антирадянські загони існували ще десять років після завершення Громадянської війни?  Чому українська влада обрала для себе позицію за склом? Відповідь проста та прозора – у нашій країні існує система виборів, що дозволяє «слугам народу» наплювати на власного роботодавця – народ. Парламент, обласні та міські ради формуються за закритими партійними списками, а обраним по ним до ради політикам суворо забороняється покидати фракції партій та блоків під загрозою позбавлення депутатського мандату. В українському випадку йдеться про загрозу позбавлення привілеїв потрапляння на прийом до чиновників та забезпечення імунітету для власного бізнесу. Не секрет, що депутатський мандат для багатьох бізнесменів – це зручний додаток для реалізації власних потреб. В українській політичній системі є лише один фактор, що карає та милує – лідер партії чи блоку, який має практично диктаторські повноваження стосовно  однопартійців.  Сьогодні у суспільстві активно обговорюється питання про можливе повернення до змішаної системи виборів. Нагадаємо, що у 1990 та 1994 роках Верховна Рада формувалася виключно на мажоритарній основі, і саме ті скликання називають найбільш  демократичними. Хоча й небагато депутатів-мажоритарників активно опонували владі, саме результатом «мажоритарних скликань» стало прийняття Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року, проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року та прийняття 28 червня 1996 року Конституції України. У 1998 та 2002 роках Верховна Рада формувалася на змішаній основі (225 депутатів обиралися за списками партій та блоків та така сама кількість – по одномандатних округах). П’яте скликання парламенту було обрано за закритими партійними списками та пропрацювало лише пів року замість відведених законом п’яти. Верховна Рада шостого скликання, також обрана за закритими партійними списками, сьогодні знаходиться під прямою загрозою розпуску. Правила, за якими буде обрано Верховну Раду сьомого скликання (за графіком вибори мають відбутися восени 2012 року) остаточно не визначені.      Хоча Конституційний Суд визнав процедуру формування парламентської коаліції за участі і фракцій Верховної Ради, і окремих депутатів, такою, що відповідає законодавству, в Україні усі знають: це рішення, політичне за своєю природою, є, практично, реверансом Віктору Януковичу. Карикатурність формування коаліції в українському парламенті особливо очевидна на фоні зміни влади у Великобританії. Там лейбористи, які керували країною протягом 13 років, не змогли виграти на виборах до парламенту, та їх лідер Гордон Браун вирішив не чіплятися за владу та знайшов у собі мужність покинути не лише резиденцію на Даунінг-стріт, 10, але й пост лідера Лейбористської партії. Такий розвиток подій лише підкреслює давню істину «демократія – це процедура» та нагадує, наскільки далеким є українське суспільство від демократичних традицій. Українцям необхідно навчатися демократії. І це навчання стосується не лише депутатів різних рівнів, але й усіх громадян нашої країни. Побудова громадянського суспільства, формування партійної системи, в якій виграє не кількість, а вміння, (в Україні наразі зареєстровано 181 політичну партію, серед їх переліку небагато по-справжньому популярних та впливових політичних сил) – це базове завдання для нашої країни. Оголошення про реформи знизу заслуговує підвищеної уваги, але ці зміни не міняють структуру влади. Більш ефективне використання інститутів прямої демократії (повернення до мажоритарної системи виборів, проведення місцевих та всеукраїнських референдумів) виглядає на сьогодні якщо не панацеєю, то необхідним кроком. Сьогодні очевидно, що без реальної демократизації Україна так і залишатиметься аутсайдером європейського розвитку з серйозними проблемами, які становлять пряму загрозу суверенітету держави.   Стаття підготовлена для Фонду «Спочатку Люди»